Серце чужинця

Бути іммігрантом — це набагато більше, ніж просто перетнути кордон.
Це носити в грудях шматочок землі, що залишилась позаду,
мову, яка вже не повністю поміщається в роті,
тугу, що голосніша за будь-який часовий пояс.
Це ходити новими вулицями зі старими кроками.
Це намагатися почати спочатку там, де все вже почалося без тебе.

Так, у цьому є краса — але також і біль.

Бо той, хто покидає свою землю, часто залишає і частину себе.
Залишає знайомі запахи, рідні обличчя,
місця, де пам’ять вже знала дорогу напам’ять.
І прибуває в новий світ із втомленим серцем —
іноді пораненим, іноді настороженим,
як той, кого вже не раз штовхали у спину покинутістю.

Але саме в цьому й криється сила іммігранта.

Не легко бути чужинцем.
Бути «іншим», тим, хто говорить з акцентом,
тим, хто ще губиться у підтекстах місцевої культури.
Але є глибока сміливість у тому,
хто дозволяє собі почати заново.
У тому, хто міняє знайоме на можливе.
У тому, хто, навіть поранений,
продовжує любити життя — навіть коли воно не впізнає, звідки ти прийшов.

Ця сила не помітна здалеку. Вона живе в деталях:
у сором’язливій усмішці, коли вивчаєш нове слово,
у наполегливості шукати роботу, навіть без визнаного диплома,
в твердому погляді того, хто садить надію на чужому ґрунті.

Мотивація, що пульсує в грудях того, хто вирушає в путь,
є тією ж, що може надихнути тих, хто залишився:
здатність іти далі навіть із залатаним серцем.
Творити нові зв’язки, нові історії, новий дім —
всередині й зовні себе.

Тобі не обов’язково змінювати країну, щоб відчути себе чужинцем.
Достатньо змінити етап життя, роботу, цикл.
Усі ми — іммігранти в якийсь момент:
з дитинства до дорослого життя,
зі старої версії себе до сильнішої, свідомішої.

І коли серце буде поранене покинутістю —
людей, місць чи часу, що не повернуться —
пам’ятай: розквітнути можливо навіть далеко від коріння.
Потрібно лише йти — крок за кроком —
з вірою в те, що будується…
і з любов’ю до того, що ще прийде.